3 лютого КМІС разом з Демініціативами повторив опитування на Майдані (попереднє опитування було 20 грудня), за ці півтора місяці «Майдан-табір» перетворився на «Майдан-січ». Різко зросла кількість тих, хто готовий вдатися до радикальних методів протесту: пікетування держустанов (з 38 % до 56 %), захоплень будівель (з 19% до 41%), створення незалежних від владних структур збройних формувань (з 21% до 50%)Національні опитування, як, втім, і щоденні новини, показують, що радикалізація настроїв відбувається і в країні в цілому.

Тим часом, ті, хто може вирішити конфлікт, насамперед, влада, або не діють, або запізнюються, або підливають масло у вогонь. Наступного дня після нашого опитування, їдучи на роботу, я подивився перші 5 хвилин засідання Верховної Ради, яке почалося з виступу Єфремова під шум і крики опозиційних депутатів. Не потрібно вивчати Карнегі, щоб зрозуміти, що образи людей, голоси яких тобі потрібні — це не спосіб про щось домовлятися.

Але найбільше дивують дії влади. Як просто можна було залагодити ситуацію після 30-го листопада — покарати винних у перевищенні сили, як обіцяли президент і прем'єр. Але влада вибрала тактику бездіяльності і силового тиску. Не можна не погодитися з Мариною Ставнійчук, що «влада, нарешті, повинна дати відповідь на просте запитання: хто винен в першому витку насильства, зокрема, у побитті 30 листопада...» Але за два місяці число проблем, які має вирішити влада, значно збільшилося, вимоги протестуючих теж зросли, а реакція влади загальмована. Їй доводиться йти на нові поступки, але робиться це якось половинчасто, рішення проблем відкладається, час іде і пропоновані виходи вже не відповідають новій ситуації.

Кожен день відстрочки призводить не тільки до радикалізації протестуючих, але й до втрати керованості процесів, опозиція втрачає свій вплив на протестуючих, і скоро буде не з ким домовлятися, всі ці з таким трудом досягнуті рішення виявляться марними. Паузи на поїздки президента, переноси засідань парламенту та інші затримки — не просто відкладають вирішення а погіршують ситуацію. Вогонь під казаном суспільного невдоволення продовжує горіти , градус підвищується, годинник цокає, гніт бомби запалено, в будинку пожежа — не знаю, які ще метафори вжити, але кожен день зволікання у вирішенні політичної кризи наближає нас до катастрофи.