Пресреліз підготовлений Президентом КМІС Володимиром Паніотто
та виконавчим директором Антоном Грушецьким

Упродовж 19 вересня-5 жовтня 2025 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів власне всеукраїнське опитування громадської думки «Омнібус», до якого за власною ініціативою додав запитання про ставлення до окремих категорій населення України. Методом телефонних інтерв’ю (computer-assistedtelephoneinterviews, CATI) на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів (з випадковою генерацією телефонних номерів та подальшим статистичним зважуванням) у всіх регіонах України (підконтрольна Уряду України територія) було опитано 1008 респондентів. Опитування проводилося з дорослими (у віці 18 років і старше) громадянами України, які на момент опитування проживали на території України, яка контролювалася Урядом України. До вибірки не включалися жителі територій, які тимчасово не контролюються владою України (водночас частина респондентів – це ВПО, які переїхали з окупованих територій), а також опитування не проводилося з громадянами, які виїхали за кордон після 24 лютого 2022 року.

Формально за звичайних обставин статистична похибка такої вибірки (з імовірністю 0,95 і з врахуванням дизайн-ефекту 1,3) не перевищувала 4,1% для показників, близьких до 50%, 3,5% для показників, близьких до 25%, 2,5% - для показників, близьких до 10%, 1,8% - для показників, близьких до 5%.

За умов війни крім зазначеної формальної похибки додається певне систематичне відхилення. Фактори, що можуть впливати на якість результатів в умовах «воєнного часу», наводилися раніше КМІС.

Загалом, ми вважаємо, що отримані результати все одно зберігають високу репрезентативність та дозволяють досить надійно аналізувати суспільні настрої населення.

Згуртованість, єдність є однією з важливих характеристик суспільства. Для України, яка вимушена боротися з могутнім ворогом – це питання виживання країни як незалежної держави. Соціологічні дослідження показують, що в цілому згуртованість українського суспільства значно зросла, суттєво зменшилася диференціація за регіонами, мовою, етнічним походженням. Але війна в Україні стала причиною не лише фізичних руйнувань, а й соціальної диференціації у суспільстві. Унаслідок війни виникли нові категорії людей, які опинилися у різних ситуаціях: ті, хто воює; ті, хто отримав інвалідність; ті, хто залишився на місці; ті, хто був змушений залишити свій будинок та переїхати до іншого населеного пункту всередині України (внутрішньо переміщені особи, ВПО); ті, хто виїхав за кордон (біженці); а також ті, хто опинився на окупованій території. Однак, іноді замість згуртуватися і підтримувати один одного, виникають нові форми недовіри та засудження.

КМІС провів дослідження на цю тему у березні 2023 року і повторив у вересні 2024 року і у вересні-жовтні 2025 року, щоб проаналізувати соціальні наслідки війни в Україні та зрозуміти, як ці наслідки впливають на інтеграцію та згуртованість українського суспільства (і надалі КМІС планує щорічні досліджувати це питання).

Зазвичай ми наводимо специфічну методологічну інформацію (наприклад, деталізація формулювань запитань тощо) у додатках, але в цьому випадку необхідні попередні пояснення. З 1994 року КМІС проводить дослідження ставлення населення України до деяких етнічних і соціальних груп[1]. Це дослідження проводиться за шкалою американського соціолога Еморі Богардуса (адаптованою Н. Паніною). Для кожної етнічної групи з переліку респонденти мають відповісти, наскільки близькі стосунки вони готові допустити з представниками кожної з груп. Це називається соціальною дистанцією.Мінімальна соціальна дистанція – 1 (згоден допустити як члена родини), максимальна – 7 (не пускав би в Україну).Часто рівень соціальної дистанції інтерпретують як рівень упереджень до тієї чи іншої групи.

А зараз я буду зачитувати Вам назви деяких соціальних і національних груп. Для кожної групи скажіть, Ви згодні допустити її представників … . Оберіть усе, що підходить.

Повний розподіл відповідей на ці запитання наведено у таблиці Д1 у додатку. Нижче у таблиці 1 наведено розподіли відповідей, де об’єднаний відсоток людей, які готові допустити біженців, ВПО та представників інших груп як членів родини, друзів, сусідів або колег по роботі (бал 1-4). Якщо використовувати термінологію Є. Головахи і Н. Паніної, то це ставлення можна назвати толерантним[2]. Ставлення до тієї чи іншої категорії населення, яке полягає в тому, що людина не хотіла б бачити представників цієї категорії у своєму оточенні, але не заперечує, щоб ці люди були громадянами України (бал 5) можна за аналогією з термінологією Є. Головахи і Н. Паніної назвати соціальною відокремленістю. І незгода з тим, щоб люди цієї соціальної категорії жили в Україні, можна назвати ксенофобією. Якщо вони не заперечують, щоб ці люди приїздили як гості (бал 6) – це менший рівень ксенофобії, а якщо не сприймають їх навіть як гостей (бал 7 – взагалі не пускав би в Україну) – це найвищий рівень ксенофобії.

Таблиця 1. На яку соціальну дистанцію готові допустити жителі України представників декількох соціальних категорій, %, жовтень 2025 року

Далі будуть окремо проаналізувати кожна з категорій.

Як видно з таблиці 1, у жовтні 2025 року ставлення до біженців, які зараз перебувають за кордоном, залишається загалом толерантним. 47% опитаних готові допустити їх у своє найближче соціальне оточення (як членів родини, друзів, сусідів або колег), ще 43% погоджуються, щоб вони жили в Україні. Таким чином, загалом 89% населення допускають біженців в українське суспільство, а ксенофобне ставлення (не пускали б в Україну чи пускали б тільки як гостей) мають лише 11%.

Середня соціальна дистанція до біженців дорівнює 3,6, що майже повністю відповідає середньому рівню соціальної дистанції до етнічних груп, який КМІС фіксує у багаторічних дослідженнях. Це свідчить про стабільно високий рівень солідарності з громадянами України, які були змушені виїхати за кордон через війну. Загалом ці дані узгоджуються з даними дослідження, яке ми проводили у вересні 2022[3]. Ми вивчали ставлення до біженців у Європі за допомогою прямих запитань щодо ставлення до них («Як Ви самі знаєте, багато жителів України через російське вторгнення виїхали закордон і стали біженцями. Деякі жителі України, які залишилися, з розумінням ставляться до біженців і не засуджують, що вони виїхали і поки не повертаються. Інші ж люди, навпаки,  засмучені таким вибором і засуджують їх за те, що вони виїхали і не повертаються. А яким є загалом Ваше ставлення до українських біженців у Європі?»). Ми вивчали ставлення до біженців в цілому і до окремих категорій біженців. У цілому 90% українців з розумінням ставляться до біженців і не засуджують їх. Хоча до деяких категорій, зокрема до молодих чоловіків, ставлення гірше.

У порівнянні з попередніми роками, суттєвих змін у ставленні до біженців не відбулося: негативне ставлення залишається маргінальним, а домінуючою є позиція прийняття та розуміння.

Для кращого розуміння результатів цього дослідження ми також наводимо результати опитування за шкалою Богардуса, яке ми провели у жовтні 2025 року для двох груп – з мінімальною соціальною дистанцією (українськомовні українці, середня дистанція 2.4) і з максимальною соціальною дистанцією (росіяни-жителі Росії, середня дистанція 6.5).

Таблиця 2. На яку соціальну дистанцію готові допустити жителі України україномовних українців і росіян-жителів Росії, %, жовтень 2025 року

Як бачимо, навіть для українськомовних українців соціальна відстань не дорівнює 1, 27% населення не хотіли б бачити їх серед свого найближчого оточення і 3% мають ксенофобне ставлення до них. Тому 11% негативного ставлення до біженців не викликає особливого занепокоєння. Майже 90% населення готові допустити біженців у своє найближче оточення, ситуація зі ставленням до біженців є задовільною.

До ВПО з тих груп, які ми на цей раз вивчали, українці ставляться краще, ніж до інших груп. Індекс соціальної дистанції становить 3.1, що суттєво нижче середньої для етнічних груп. Готові допустити їх у своє оточення майже 58%, ще 40% погоджуються, що вони мають жити в Україні (разом 98%). Таким чином 98% населення погоджується допустити ВПО у своє оточення, ксенофобне ставлення до них мають лише 2%. Тому ситуація з ВПО виглядає цілком сприятливою.

Додатково зазначимо, що у вересні-жовтні 2024 року КМІС проводив опитування для Офісу Ради Європи і, зокрема, окремо серед ВПО[4]. Так, 68% ВПО відчувають позитивне ставлення до себе від громади, 27% – нейтральне. І лише 4% відчувають до себе негативне ставлення.

Різниця з результатами вересня 2024 року незначуща, ситуація щодо ВПО за півтора року не змінилася.

Окремо зазначимо, що серед мешканців, які проживають у тому ж населеному пункті, що і до 2022 року, показник також становить 3.1, тобто є цілком сприятливим і свідчить про позитивне ставлення до ВПО.

Ставлення до цієї категорії гірше. Індекс соціальної дистанції 3.9, близький до середнього, готові допустити їх у своє оточення 41%, стільки ж (41%) погоджуються, що вони мають жити в Україні (разом – 82%). Ксенофобе ставлення до них мають 18%. Різниця з результатами 2024 року незначуща, ситуація щодо тих, хто змушений жити в окупації, за останній рік не змінилася.

У вересні 2022 ми запитували про тих, хто залишився на окупованій території дещо інакше[5], респонденти мали вибрати, який з двох варіантів відповіді ближчий до їхньої точки зору: (1) «Більшість жителів, які досі проживають на територіях, окупованих після 24 лютого, продовжують проживати там, тому що дійсно підтримують росіян або їм просто байдуже до України» або (2) «Більшість жителів, які досі проживають на територіях, окупованих після 24 лютого – жертви обставин, і вони хотіли б повернення контролю України над цими територіями». Першу відповідь вибрали 12%, а більшість (72%) вважали, що окуповані є жертвами обставин і чекають повернення української влади, інші не знали, що відповісти. Нарешті, у грудні 2022 року в аналогічному опитуванні 83% висловили співчуття окупованим українцям, а 6% – засудження. Утім в іншому дослідженні, проведеному КМІС для ГО «Опора» у серпні 2022 року значна частина опитаних вимагала кримінальної відповідальності для окремих категорій окупованих громадян України[6]. У липні-серпні 2024 року КМІС проводив опитування для Представництва Президента в АР Крим та Фонду “Партнерство за сильну Україну”, результати якого показують доволі нормальне ставлення до мешканців в окупації, проте із вимогою покарання окремих категорій[7].

Держава повинна мати більш чітку і зрозумілу комунікацію з тими, хто залишився на окупованій території, щоб було чітко зрозуміло, яка діяльність підпадає під закон про колаборацію. У цілому ж ситуація зі ставленням до громадян на окупованих територіях поки що виглядає більш-менш задовільною, але вимагає постійного моніторингу і уваги. Це теж один з факторів, які впливають на шанси України повернути та успішно реінтегрувати окуповані території і українських громадян.

Індекс соціальної дистанції 3.7, що відповідає середньому, готові допустити їх у своє оточення 47%, ще 35% погоджуються, що вони мають жити в Україні. Тобто 82% населення готові допускати російськомовних жителів України у своє оточення. Ксенофобне ставлення до них мають 18%.

Різниця з результатами вересня 2024 року незначуща, ситуація щодо російськомовних громадян України за півтора року не змінилася.

Окремо зазначимо, що серед респондентів, які вдома переважно спілкуються українською мовою, 40% готові прийняти російськомовних громадян у близьке коло (а загалом 76% бачать мешканцями України). Значення індексу – 4.1. Для порівняння – серед респондентів, хто переважно вдома спілкується російською мовою, 74% готові прийняти українськомовного українця у ближче коло (а загалом 97% бачать мешканцями України). Значення індексу – 2.4.

Таким чином, простежується певна прохолода до російськомовних громадян, але загалом ситуація нормальна. Разом з цим усе ж існує потреба в моніторингу ситуації, оскільки зовнішні вороги та окремі внутрішні суб’єкти не полишають спроби внести розкол між українсько- і російськомовними громадянами України.

До цієї групи найгірше ставлення з тих, які ми досліджували на цей раз. Індекс соціальної дистанції 4.3, досить високий, готові допустити їх в своє оточення 38%, а 30% погоджуються, що вони мають жити в Україні (разом 68%). Ксенофобне ставлення до них мають 32%. Тут є певна позитивна динаміка у порівнянні з 2023 роком, але далі ситуація стабілізувалася і є точно такою ж, як була у 2024 році. Ми провели деякий методичний експеримент і ставили запитання про росіян – жителів України, рівень негативного ставлення був ще вищий (див. додаток 2).

Звичайно, ставлення до росіян-громадян України набагато краще, ніж до росіян-громадян Росії, яких не пускали б в Україну навіть як гостей 82%, але все одно ця ситуація викликає занепокоєння і може негативно вливати на єдність нашого суспільства. Можливо, це пов’язано з тим, що в минулому українці-етнічні росіяни більше підтримували проросійські партії, ніж етнічні українці. Але зараз ситуація змінилася, регіональна, мовна і етнічна диференціація по більшості важливих питань зникла чи суттєво зменшилася. Можливо, що багато хто з респондентів ще не усвідомив ці зміни. Зараз багато людей російської національності називають себе українцями в опитуванні, тому що мають саме таку громадянську ідентифікацію. Крім того за даними наших досліджень 78% тих етнічних російськомовних росіян, які продовжують називати себе росіянами, у першу чергу вважають себе громадянами України[8]. 

Також у вересні 2024 року КМІС проводив спеціальний експеримент, де запитував, чи вважають певних людей належними до української нації. Отже, 56% респондентів сказали, що російськомовний етнічний росіянин-мешканець Сходу, який вважає Україну своєю Батьківщиною і засуджує російську агресію, належить до української нації. Лише 7% відкинули належність до української нації (решта переважно відповідали 50 на 50)[9]. Тобто загалом українці бачать етнічних росіян частиною української нації, але є деяка обережність і очікування, що етнічні росіяни мають «докласти більше зусиль», щоб довести свою належність до української нації.

В. Паніотто, коментарі до результатів опитування:

КМІС продовжує вивчати ставлення населення до нових категорій людей, які опинилися у різних ситуаціях внаслідок війни. Негативне ставлення до тих чи інших соціальних груп може мати значний вплив на наше суспільство, зменшувати його згуртованість, потенціал спротиву, можливості відбудови країни після війни. Негативне ставлення до наших біженців в Європі, яке досить поширене у соціальних мережах, зменшує відсоток тих, хто повернеться в Україну після війни. Те саме стосується тих, хто опинився на окупованих територіях. А це разом не менше, ніж 8 мільйонів людей. Ставлення до внутрішньо переміщених осіб впливає на можливості адаптації на новому місці і на економічні процеси. Важливим є ставлення і до інших груп.

На щастя, поки що ставлення населення до більшості груп, які ми вивчаємо, є задовільним. Найкраще ставлення до ВПО, більш-менш нормальне ставлення до біженців і російськомовного населення України, трохи гірше, але в цілому нормальне ставлення до громадян на окупованих територіях. Разом з тим ситуація може змінюватися, більша агресивність у соціальних мережах і окремі резонансні випадки можуть погіршити ситуацію, тому ні влада, ні громадянське суспільство не повинне заспокоюватися.

Відносно найгірша ситуація зі ставленням до українців-етнічних росіян. Негативне ставлення до росіян-громадян Росії є природним захисним механізмом, адекватною і необхідною реакцією будь-якої нормальної людини на підтримку більшістю населення Росії підступної і жорсткої війни проти нашої країни. Але, на жаль, ці відчуття, як показує наше дослідження, були частково перенесені українцями і на громадян України, що є росіянами за національністю. Це є зрозумілою, але не раціональною і несправедливою реакцією на дії реального ворога. Українці, що є етнічними росіянами, за даними досліджень зараз за ключовими питаннями (ставлення до Росії, до незалежності України, до ЄС, до НАТО) принципово не відрізняються від етнічних українців і так само захищають Україну в лавах Силах оборони, а також волонтерською і іншою діяльністю. Громадяни України є українцями незалежно від їх етнічного походження, тільки такий підхід дозволяє зберегти єдність України. Ми маємо чітко відрізняти реальних ворогів від співвітчизників, побратимів, які воюють разом з нами. Маю надію, що влада, громадські організації, медіа, лідери громадської думки будуть боротися з цією негативною тенденцією і сприяти інтеграції нашого суспільства.

Додаток 1.

Таблиця Д1. Детальний розподіл соціальної дистанції (шкала Богардуса), %, жовтень 2025 року

Додаток 2.

Експеримент по вивченню формулювання запитання на ставлення до етнічних росіян, що є жителями України.

При використанні шкали Богардуса в цьому дослідженні ми ставили запитання про етнічних росіян-жителів України двічі в різних контекстах і формулюваннях. В описаному вище дослідженні ми запитували про ставлення до громадяни України, які є росіянами за національністю, у переліку груп, зазначених вище (біженці, ВПО, українці в окупації і російськомовні українці).

У другому блоці запитань шкала Богардуса звучала так само «А зараз я буду зачитувати Вам назви деяких соціальних і національних груп. Для кожної групи скажіть, Ви згодні допустити її представників … . Оберіть усе, що підходить.

Але далі йшов перелік 13 етнічних і мовно-етнічних груп, серед яких були групи як жителів України, так і жителів інших країн (українці-жителі України, українці-жителі Росії, канадці, євреї, німці тощо). Тобто ми запитували не про громадян України, які є росіянами, а про росіян-жителів України. Результати порівняння у таблиці Д2.

Таблиця Д2. Порівняння відповідей за шкалою соціальної дистанції із ставленням до «громадян України російської національності» і «росіян-жителів України», %, жовтень 2025 року

Ми бачимо, що результат суттєво залежить від формулювання і, можливо, контексту, рівень ксенофобного ставлення в першому випадку дорівнює 32%, а в другому 43%, тих, хто не пускав би в Україну в першому випадку 21%, а у другому 29%.

Перше формулювання починається з належності групи, що оцінюється, до України і підкреслюється, шо це саме громадяни України, а вже потім кажуть про їхню національність. А в другому випадку перше слово «росіяни», яке є подразником для населення України, а вже потім ми кажемо, що це мешканці України. І теоретично залишається можливість, що вони є мешканцями, але не громадянами України (хоча статистично ця група близька до нуля).